Онлайн-урок №19 "Соціально-економічний та політичний розвиток України на поч. ХХ ст. Україна в революції 1905 — 1907 рр."

Земсько-ліберальна опозиція царизму

  На початку XX ст. відбувається зростання політичної активності ліберальної буржуазії, не задоволеної своїм становищем і правами в політичній системі суспільства. Центри їх опозиційної діяльності – земські установи, органи місцевого самоврядування, створені Олександром ІІ. 
Соціальний склад руху: 
1. ліберальна буржуазія та поміщики
2. демократична інтелігенція земських установ (лікарі, вчителі, агрономи тощо).
Вимоги опозиціонерів: 
1. розширення прав земства, 
2. надання політичних свобод, 
3. ліквідація кріпосницьких пережитків у законодавстві (тілесні покарання), 
4. скликання загальноросійських Земських зборів або Установчих зборів для вироблення конституції, 
5. допущення української мови у сферу освіти, культури та державні установи.
Форми дії: 
1. створення ліберальної преси, 
2. скликання з’їздів земських службовців, 
3. бенкети з прийняттям петицій про розширення прав.
Найактивніше земський ліберальний рух діяв у Чернігівському, Полтавському, Харківському земствах. У 1901 р. опозиціонерами було створено нелегальний «Союз визволення».

Створення українських національних партій

1. Революційна українська партія (РУП), 1900 р., м. Харків. Лідери і члени: Д. Антонович, Ю. Коллард, Л. Мацієвич, Д. Познанський, М. Русов. Програмний документ – брошура М. Міхновського «Самостійна Україна». Головними гаслами були: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Сяну аж по Кавказ», тобто в межах етнічних земель; «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для українців». Отже, вперше на східноукраїнських землях проголошувалася ідея політичної самостійності України. Мета партії – боротьба за національні права та соціальну революцію. Відстоювали соціальні інтереси селянства, яке вважали основою української нації.
РУП також видавала часописи «Гасло» та «Селянин». 
2. Українська народна партія (УНП), 1902 р., м. Київ. М. Міхновський та частина радикальних членів партії РУП організували кількісно невелику УНП. Програмний документ – «Десять заповідей УНП».
3. «Спілка», 1904 р. М. Меленевський та О. Скоропис-Йолтуховський з невеликою кількістю колишніх членів партії РУП, проголосили себе «українською соціал-демократичною спілкою» («Спілка») і на початку 1905 р. влилися в меншовицьку фракцію РСДРП на правах її автономної частини. 
4. Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), 1905 р. Організована з частини РУПу, що залишилась. Лідери:     В. Винниченко, М. Порш, Д. Антонович, С. Петлюра. Вимоги партії: демократизація суспільного ладу, автономія України, конфіскація великої земельної власності.
5. Українська радикальна партія (УРП), 1904 р. Лідери: Б. Грінченко, С. Єфремов, Д. Дорошенко та ін.
6. Українська демократична партія (УДП), 1904 р. Лідери: Н. А. Лотоцький і Є. Чикаленко. 
У 1905 р. обидві партії, нечисленні за складом, стояли на ліберально-демократичних позиціях, близьких до російської кадетської партії. Вони виступали за конституційну монархію в Росії з наданням автономії Україні, земельну реформу. Об’єдналися в УРДП у 1905 р.

Загальноросійські політичні партії в Україні

1. Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), виникла у 1898 р., розкололася на більшовиків (на чолі з В. Леніним) і меншовиків (на чолі з Ю. Мартовим) у 1903 р. Їхні організації в основному діяли серед пролетаріату України, що складався з російських і русифікованих українців. Лідери партії в Україні: М. Скрипник, Г. Петровський, Артем (Ф. Сергєєв). Ідеологія: ортодоксальний марксизм, керівна роль пролетаріату в революції й диктатура пролетаріату. 
2. Партія соціалістів-революціонерів (ПСР), 1899–1900 рр. Керівники партії: В. Чернов, в Україні – В. Дорошенко, В. Зензінов. Соціальна опора – селянство. Есери широко практикували терор: від міністрів до рядових поліцейських. 
3. Анархісти – не мали єдиної партії, були представлені гуртками анархо-комуністів, анархо-синдикалістів та анархо-індивідуалістів. Головні ідеологи руху: П.-Ж. Прудон, М. Бакунін та П. Кропоткін. Виступали за знищення держави як інструменту насильства над вільною творчою особистістю, побудову гармонійного бездержавного суспільства.
4. Конституційно-демократична партія (КДП), або Партія народної волі, 1905 р. Лідери: П. Мілюков, П. Струве, С. Муромцев, О. Кізеветтер, А. Шингарьов та ін. Цілі партії: конституційно-парламентська імперія з двопалатним парламентом. Для всіх національностей – свобода культурного розвитку. В Україні мала широку підтримку інтелігенції, професури. Серед її відомих членів були І. Лучицький, В. Науменко, барон Ф. Штейнгель, Д. Григорович-Барський, М. Василенко. Друкований орган орган українських кадетів - газета «Воля й право».
5. «Союз 17 жовтня» (октябристи), 1905 р. Лідери партії: О. Гучков, П. Рябушинський, Д. Шипів, М. Родзянко. Програма партії: збереження царської влади, єдиної та неподільної Росії, встановлення конституційної монархії.

Причини революції

Причини революції:
1. невирішеність аграрного питання;
2. самодержавство, відсутність демократичних свобод;
3. колоніальна політика по відношенню до неросійських народів.
  Перша демократична революція в Росії почалася 9 січня 1905 р. мирною демонстрацією в Санкт-Петербурзі, розстріляною військами. Згодом цей день назвали «кривавою неділею». На знак солідарності та протесту почалися страйки в пролетарських центрах України: Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві.
   У ході революції в Києві, Катеринославі, Луганську, Горлівці, Єнакієвому виникли Ради робітничих депутатів. У них співпрацювали соціал-демократи й есери, представники національних партій. Ради вводили 8-годинний робочий день, встановлювали ціни на продукти в заводських крамницях, організовували охорону населення від погромників.

Збройні повстання. Каральні експедиції.

  В Україні підготовкою збройних повстань займались активісти різних партійних організацій (більшовики, есери, анархісти).
1. Повстання на броненосці «Потьомкін», очолене більшовиком Г. Вакуленчуком і анархістом О. Матюшенко, тривало з 14 до 25 червня 1905 р. Через брак вугілля, їжі та прісної води команда повсталого броненосця здалася в румунському порту Констанца.
2. Повстання П. Шмідта на крейсері «Очаків», 11–16 листопада 1905 р. у Севастополі. Повсталі зажадали від царя скликати Установчі збори. Повстання було придушено. П. Шмідт і три матроси-більшовики – його помічники – за вироком військово-морського суду були розстріляні.
3. «Повстання саперів» під керівництвом Б. Жаданівського 18 листопада 1905 р. у Києві. 
4. Повстання в грудні 1905 р. – найвище піднесення збройної боротьби проти царизму в Україні. Повстання спалахнули в Харкові, Катеринославі, Олександрівську (Запоріжжя), Горлівці. 
  Збройна боротьба проти царизму зазнала поразки внаслідок роз’єднаності дій серед революційних партій, неорганізованості та слабкої технічної підготовки повсталих, недосвідченості керівників.
Результати революції:
Видання царського маніфесту від 17 жовтня 1905 р., яким оголошувалася свобода слова, друку, зборів, союзів. Було декларовано скликання Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення.
1. Виникла українська преса. На Наддніпрянщині почала виходити перша україномовна газета «Хлібороб», яка створювалася братами Шеметами в Лубнах. У 1906 р. у Києві, Харкові, Одесі та інших містах України, а також у Петербурзі й Москві виходило 18 українських газет і журналів.
2. З’явилися «Просвіти» – українські культурно-просвітницькі організації керовані демократичними й ліберальними діячами із середовища національно спрямованої української інтелігенції. «Просвіти» прагнули розвинути національну самосвідомість, для чого влаштовували бібліотеки та читальні, налагоджували випуск науково-популярної літератури українською мовою, організовували лекції та спектаклі, створювали школи з українською мовою навчання. Царська влада всіляко протидіяла діяльності «Просвіт».
3. У вищих навчальних закладах на вимогу студентів і громадськості починають викладати українською мовою. 
4. Скликаються Державні думи.

Боротьба в Державній думі за автономію України та українізацію освіти.

  Перша Державна Дума, вибори – у 1906 р. в умовах військових репресій та арештів. Від України було обрано 102 депутати, у Думі сформувалася Українська думська громада, що об’єднала 45 депутатів. Голова – адвокат із Чернігова І. Шраг; члени: В. Шемет, П. Чижевський, барон Ф. Штейнгель, О. Вязлов. Думська громада видавала спеціальний «Український вісник». Політична платформа Української думської громади – вимога автономії України в складі Росії. М. Грушевський склав декларацію, яку мав оголосити з думської трибуни голова Громади. Але 8 червня 1906 р., після 72 днів роботи, перша Державна дума була розпущена. У відповідь посилився терор революціонерів.
  Друга Державна Дума, вибори – у січні 1907 р. Українська думська громада об’єднувала 47 депутатів, видавала свій журнал «Вісті з Думи». Громада добивалася автономії України, допущення української мови в систему освіти й державного управління. Для того, щоб мати підготовлених педагогів, Громада вимагала створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах, введення української мови в учительських семінаріях. Через 102 дні роботи, 3 червня 1907 р., друга Державна Дума була розпущена царем. Українські проблеми залишилися невирішеними.

Земельна реформа Петра Столипіна та її вплив на Україну.

  Після поразки революції 1905–1907 рр. по всій країні встановився режим, що одержав назву столипінський за ім’ям голови царської Ради міністрів П. А. Столипіна. 
Столипінська аграрна реформа в Україні
Причини реформи:
1. Прагнення царизму відвернути селян від боротьби за поміщицькі землі й закріпити в них приватновласницькі настрої;
2. Усвідомлення правлячими колами необхідності прискорення розвитку капіталізму в селі американським шляхом, того, що селянська громада є гальмом на цьому шляху;
3. Прагнення ліквідувати аграрну перенаселеність в європейській частині країни шляхом переселення найбільш революційної й вибухонебезпечної частини селян у східні райони Росії.
Заходи Столипіна:
1. Указом 9 листопада 1906 р. і законом 14 червня 1910 р. селянам дозволялося виходити з громади й закріплювати землю у приватну власність. Тим самим руйнувалося громадське землеволодіння.
2. Створення на селі хутірського й відрубного господарства.
3. Проведення переселенської політики.
Хід реформи в Україні: здійснення реформи було покладено на губернські та волосні землевпорядні комісії.
1. В Україні із громади вийшли близько 30 % селян. 
2. Відбулася поступова диференціація селянства (поява багатих і бідних)
3. Для надання допомоги селянам в організації хутірського господарства був створений Селянський поземельний банк, який скуповував поміщицькі землі й продавав їх селянам.
4. У ході проведення переселенської політики Україна дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру. 
Підсумки реформи:
1. Столипінська аграрна реформа була після скасування кріпосного права в 1861 р. наступним кроком на шляху перетворення феодальної монархії на буржуазну.
2. Вона прискорила розвиток капіталістичних відносин на селі.
3. В цілому аграрна політика Столипіна не досягла поставлених цілей, оскільки реформа остаточно не зруйнувала економічну основу феодальних відносин – поміщицьке землеволодіння.